Відповідно до чинного законодавства виконання робіт, надання послуг фізичною особою може здійснюватися як на підставі трудового, так і цивільно-правового договору.
(11.04.2019 року)
Детальніше
Подпишитесь на нашу рассылку, чтобы быть в курсе последних новостей компании
І. М. Стойков - магістр права Юридична компанія «Лекслайн», юрист та партнер, вул. Мала Арнаутська, Одеса, 4, 65012, Україна
Завершено теоретичну підготовку до захисту наших Клієнтів
СТАН ДОТРИМАННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ
У статті досліджується стан дотримання основних прав і свобод громадян на окупованих територіях України на основі проведеного аналізу норм чинного законодавства України, які покликані забезпечити захист конституційних прав і свобод українських громадян під час конфлікту на Сході України та на окупованій територій Автономної Республіки Крим. Стан дотримання основних прав і свобод громадян на окупованих територіях України характеризується також на підставі зібраних та отриманих статистичних даних від компетентних органів, що є розпорядниками інформації з приводу захисту прав і свобод громадян на окупованих територіях України.
Ключові слова: окупація, права і свободи, стан дотримання прав і свобод.
Самопроголошені «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка» унеможливлюють дотримання прав людини приблизно 2,7 мільйонів українських громадян, що мешкають на підконтрольних їм територіях [1]. Ними самовільно запроваджено власну нормативно-правову базу, а також створено мережу незаконних місць позбавлення волі, де затриманих піддають катуванням та жорстокому поводженню. При цьому, ці квазіутворення відмовляють міжнародним інспекторам у безперешкодному доступі до місць позбавлення волі, забороняють діяльність правозахисних та волонтерських організацій.
За висновками закордонних експертів, визначальними ознаками неналежного забезпечення конституційних прав і свобод українських громадян на непідконтрольній території, які одночасно є основоположними свободами згідно міжнародного права, є порушення:
· права на вільне пересування громадян, а саме дія тимчасового порядку перетину лінії зіткнення; великі черги на пунктах в'їзду-виїзду;
· мінометні обстріли транспортних коридорів із людськими жертвами;
· права на свободу світогляду і віросповідання (до 2014 року на Донбасі було зареєстровано близько 1,5 тис. релігійних організацій. На сьогоднішній день, внаслідок морального та фізичного тиску з боку воєнізованих груп фактично припинили свою діяльність осередки Української православної церкви, греко-католицьких, мусульманських, єврейських, Свідків Єгови та інших релігійних організацій);
· права на мирні зібрання та на свободу об'єднання (неможливість проведення відкритих і вільних зібрань на територіях так званих «ДНР» та «ЛНР», заборона альтернативних поглядів, покарання за протести чи зібрання проти політики озброєних груп);
· економічних та соціальних прав (українське населення на непідконтрольній території фактично позбавлене державних соціально-економічних гарантій; громадяни не мають належного доступу до соціальної допомоги, банківських рахунків та реєстрації актів цивільного стану; вони позбавлені права голосувати на місцевих виборах);
· права на житло, землю та власність (відсутність комплексного механізму щодо компенсацій майнових втрат; неналежний захист приватної власності, мародерство та подальше руйнування власності населення у зоні конфлікту);
· права на охорону здоров'я (ліки у більшості випадків недоступні або ж надто дорогі; доступ до спеціалізованої медичної допомоги залишається вкрай обмеженим і забезпечується, здебільшого, виключно завдяки гуманітарній допомозі) [1], [8].
Автором було подано запити на отримання публічної інформації Міністерству з питань тимчасово окупованих територій України та Уповноваженому Верховної Ради з прав людини.
Основними питаннями для надання інформації було:
1) Інформація стосовно плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини.
2) Інформація про стан дотримання прав і свобод людини і громадянина на окупованих територіях України, за період січень-листопад 2018 року.
3) Інформація про права і свободи людини і громадянина, що зазнають найчастішого порушення з боку Російської Федерації на окупованих територіях Донецької та Луганської областей.
4) Інформація про права і свободи людини і громадянина, що зазнають найчастішого порушення з боку Російської Федерації на окупованих територіях Автономної Республіки Крим.
На що, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини було надано відповідь, що на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та Донецької і Луганської областей порушуються наступні права громадян України: право на свободу та особисту недоторканість, право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту. Також, трапляються випадки порушення принципів заборони катувань, принципу «ніякого покарання без закону»; систематично ігноруються права ув'язнених на належні умови тримання.
Також, у відповіді зазначено, що на тимчасово окупованій території півострова Крим незаконні затримання осіб супроводжуються порушенням права на свободу вираження поглядів, на свободу думки, совісті і релігії. Зокрема, за немотивованими або політично мотивованими звинуваченнями переслідуються близько 52 громадян України, які проживали або перебували на території Кримського півострова, частину яких наразі незаконно переведено до Російської Федерації.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини також зазначає, що статистика щодо кількості порушень прав людини за кожним зверненням окремо Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини не ведеться та така інформація недоступна у фіксованому вигляді, тоді як держава знаходиться в стані фактичної війни вже протягом 4 років, тому, досить важко надати позитивну оцінку стану дотримання прав і свобод людини і громадянина на окупованих територіях України, а тому все ще залишає бажати кращого.
Хоч під час надання оцінки дієвості державного механізму правоутворення в сфері забезпечення прав та свобод громадян, неозброєним оком видно недосконалість в державній політиці, прогалини в законодавстві, проте враховуючи наявність зовнішнього фактору, раптовість ворога, непідготовленість до такого роду конфліктів, та як результат – все ж стійкість держави, котра відвойовує власні кордони, дає підстави схилятись до того, що механізм держави діє і все більше набирає обертів, та з кожним днем зміцнює свої позиції на шляху до повернення окупованих територій під власний протекторат, а разом з ним - і українське населення.
Запровадження контрольно-перевірочних і обмежувальних заходів у зонах ведення бойових дій є загальносвітовою практикою, яка дозволяє локалізувати конфлікт, не дати йому поширитися на решту території країни. З метою забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави в умовах збройної агресії Російської Федерації Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та інші органи державної влади вимушені приймати рішення, які тягнуть за собою певний відступ від зобов'язань України за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України [2], [3]. Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», негативні наслідки введення воєнного стану визначені вищезазначеним Законом та Законом України «Про правовий режим воєнного стану», до таких можна віднести: трудову повинність для працездатних осіб; використання потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони; примусове відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучення майна державних підприємств, державних господарських об'єднань для потреб держави; запровадження комендантської години; встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду; заборона проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів та інше [4, ст. 8].
Слід також враховувати, що на даний час в окремих районах Донецької і Луганської областей тимчасово припинена діяльність державних (у тому числі правоохоронних) органів України, діють незаконні збройні формування та присутні військові частини збройних сил Росії, Україна не контролює значну ділянку державного кордону з Росією. За таких умов Україна не може гарантувати додержання прав людини на відповідній території в повному обсязі. Проте громадянам України, що проживають на тимчасово окупованих територіях, мають бути запропоновані механізми забезпечення їх прав і свобод на підконтрольній Україні території.
Відсутність дослідження та чіткого закріплення механізмів правового забезпечення прав і свобод громадян на підконтрольній Україні території негативно впливає на взаємовідносини особи та держави, визнання пріоритетності розвитку громадянського суспільства. Саме чітке законодавче визначення та належне практичне гарантування прав і свобод людини, відіграє особливо важливу роль у функціонуванні будь-якої демократичної держави, особливо в умовах внутрішнього збройного конфлікту та в подальшому впливає на стан їх забезпечення.
Стан забезпечення прав і свобод особи є найважливішим критерієм оцінки загального функціонування держави, який свідчить про її демократичний (або недемократичний) характер. В Україні ця проблема набула надзвичайно важливого значення після подій Революції гідності, а із часу окупації Російською Федерацією Криму і частини Донбасу вона трансформувалася у чинник, що суттєво впливає на стан національної безпеки держави. Конституція України гарантує захист прав та основних свобод громадян у державі та за її межами за будь-яких внутрішньополітичних, соціально-економічних та інших обставин. Захист цих конституційних норм під час врегулювання збройного конфлікту на сході України виступає однією з невід'ємних складових відновлення нашої територіальної цілісності.
Перемога у гібридній війні, яку розв'язала проти нас Російська Федерація, може бути досягнута не лише суто військовими засобами, а й за рахунок цілеспрямованої державної політики, спрямованої на консолідацію українського суспільства, зокрема, через нормативно-правове забезпечення рівних прав і свобод усіх громадян, незалежно від їхнього місця проживання, статусу, чи електоральних уподобань [5, с. 15].
Проведений аналіз норм чинного законодавства України, які покликані забезпечити захист конституційних прав і свобод українських громадян під час конфлікту на сході України, дозволяє стверджувати, що питання їх гарантування і реалізації на даний момент достатньо детально врегульовані для такої категорії громадян України, як військовослужбовці та працівники, утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, Операції об'єднаних сил [6].
Але результатом військової агресії Російської Федерації проти України стало і те, що в нашій країні з'явилося декілька принципово нових соціальних груп людей, які також потребують державного захисту й підтримки. Це мирні (цивільні) громадяни, які не брали безпосередньої участі у збройному конфлікті, але страждають внаслідок бойових дій та відсутності можливості захистити свої права, у тому числі:
1. Внутрішньо переміщені особи.
2. Населення, що проживає у зоні конфлікту, серед них:
· інваліди, які отримали інвалідність внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних у районах бойових дій;
· особи, які отримали поранення чи інші ушкодження здоров'я у районах бойових дій, але не отримали інвалідність;
· члени сімей громадян, які загинули (зникли безвісти) або померли внаслідок поранення чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних у районах бойових дій;
· особи, які зазнали виключно матеріальних збитків, що виникли у районах бойових дій.
Як у випадку ведення традиційної війни, так і за гібридних або нерегулярних конфліктів, населення, що перебуває у зоні збройного конфлікту, потерпає від порушення їх основоположних прав людини і громадянина. У таких випадках існує не лише постійна загроза життю, здоров'ю і майну цих осіб. Порушується нормальний порядок життя таких людей, у них виникає низка додаткових проблем і непритаманних мирному часу обов'язків. Зокрема, збройний конфлікт суттєво позначається на безпеці жінок, дітей, літніх людей і людей з обмеженими фізичними можливостями.
Світовий досвід доводить, що гендерна дискримінація і насилля можуть використовуватися як засіб ведення війни, як це було, зокрема, під час конфлікту у Боснії і Герцеговині у 1990-х роках. Відомо також, що терористична організація «Ісламська Держава» викрадала жінок для сексуальної експлуатації або для вчинення терактів шляхом самогубства [7].
З іншого боку, чоловіки у зоні конфлікту піддаються примусовій мобілізації до лав бойовиків шляхом фізичного примусу або психологічного тиску. Збройні конфлікти руйнують сім'ї, діти часто стають сиротами, отримують психологічні травми, які впливають у подальшому на їх доросле життя, у людей виникає потреба змінити місце проживання, яке стало занадто небезпечним. За оцінками Моніторингової місії Організації Об'єднаних Націй з прав людини в Україні, із початку конфлікту на Донбасі було задокументовано 33 тис. 146 загиблих і поранених серед цивільного населення, бійців Збройних Сил України та інших збройних формувань [8].
За даними Міністерства соціальної політики України, на початок 2017 року взято на облік майже 1,8 млн. внутрішньо переміщених осіб, які внаслідок тимчасової окупації частини території України були вимушені переселитися з Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також з Донецької та Луганської областей. За оцінками Дитячого фонду Організації Об'єднаних Націй (UNICEF), в Україні близько 200 тис. дітей виїхали в інші регіони України з території проведення антитерористичної операції. Наразі більше ніж 3% населення України є внутрішньо переміщеними особами - громадянами України, які вимушено залишили свої домівки, майно, звичний спосіб життя і вкрай потребують державної й недержавної допомоги [9].
Проте, певні проблеми громадян, які переселилися із зони конфлікту в інші регіони України залишаються наразі нерозв'язаними. Не вдалося відчутно знизити рівень соціальної напруженості як серед переселенців, так і загалом в українському суспільстві. Не відбулася належна інтеграція і соціальна адаптація переміщених осіб за новим місцем проживання. Залишаються проблемні питання, пов'язані із соціальною, медичною, психологічною та матеріальною підтримкою постраждалих родин, насамперед щодо компенсації завданої їм майнової (матеріальної) та моральної шкоди.
До основних причин такого стану справ із неналежним забезпеченням реалізації конституційних прав і свобод українських громадян, що проживали у зоні конфлікту слід віднести:
· дефіцит фінансових ресурсів держави;
· відсутність чіткого механізму та критеріїв відбору для надання соціальної підтримки переселенцям залежно від їхнього матеріального становища та соціального статусу;
· брак повної й достовірної інформації щодо розмірів збитків (майнової шкоди), завданих переселеним громадянам під час воєнних дій та відсутність механізму їхньої компенсації;
· недосконалість державної політики у сфері забезпечення переселених громадян робочими місцями, обмеженість інформації про можливості працевлаштування;
· наявність у багатьох переселених громадян психофізіологічних травм і відсутність програми надання їм відповідної медико-соціальної допомоги.
Загальний стан дотримання прав і свобод громадян, що проживають на окупованих територіях України можна охарактеризувати, також, на підставі доповіді 2017 року Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини надає характеристику майже всьому спектру суспільних відносин в державі:
· дотримання права на доступ до публічної інформації;
· дотримання права на захист персональних даних;
· свобода від дискримінації;
· право на судовий захист;
· реалізація функцій національного превентивного механізму;
· дотримання соціально-економічних прав людини в Україні;
· дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб та мешканців тимчасово окупованих та неконтрольованих територій;
· забезпечення конституційних прав і свобод військовослужбовців, поліцейських, осіб, звільнених зі служби, ветеранів війни;
· дотримання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
· дотримання прав дитини;
· дотримання прав громадян України на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим;
· дотримання прав іноземців та осіб без громадянства на території України;
· захист прав громадян України за кордоном;
· статистична інформація про звернення до уповноваженого верховної ради України з прав людини у 2016-2017 роках [1].
На жаль, однією із найбільш проблемних сфер залишається дотримання прав і свобод людини на окупованих територіях України, а кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тільки зростає. Ще більшого напруження додає ситуація, коли навіть Уповноважений не має можливості допомогти громадянам України, через відсутність доступу до осіб, що знаходяться на окупованих територіях.
Для ефективного вирішення проблеми дотримання прав і свобод людини на окупованих територіях України необхідно надати чітку, неупереджену оцінку дієвості механізму забезпечення дотримання прав і свобод громадян на окупованих територіях України та надати пропозиції щодо його вдосконалення виходячи з сучасного стану дотримання прав і свобод людини і громадянина.
Список використаних джерел:
1. Лутковська В. Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні [Електронний ресурс] / В. Лутковська – Режим доступу : http://www.ombudsman.gov.ua/files/dopovidi/dopovid_2016_final.pdf.
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: Пакт, міжнародний документ від 16.12.1966 року №995_043 // Офіційний вісник України. – 1973. – №2148. – Ст. 1.
3. Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод": Постанова Верховної Ради України від 21.05.2015 року №462-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – №29. – Ст. 267.
4. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12.05.2015 року №389-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – №28. – Ст. 250.
5. Палій О. А. Революція Гідності 2013-2014 рр. та агресія Росії проти України: навч. метод. посіб./Палій О. А., Головко В. А, Черевко О., Янішевський С.; за заг. ред. П. Полянського. – К.: Київ. ун-т ім. Бориса Грінченка, 2015. – 36 с.
6. Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей: Закон України від 06.10.2017 року №2167-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2017. – №40-41. – Ст. 384.
7. Макаров І. М. Поняття і зміст режиму окупації у міжнародному праві [Електронний ресурс] / І. М. Макаров // Електронна бібліотека юридичної літератури. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/20688/%cc.
8. Доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні 16 листопада 2016 р. – 15 лютого 2017 року [Електронний ресурс] // Управління Верховного комісара ООН з прав людини. – 2017 Режим доступу до ресурсу: http://www.ohchr.org/documents/countries/ua/uareport17th_ukr.pdf.
9. Внутрішньо переміщені особи [Електронний ресурс] // Міністерство соціальної політики України. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://www.msp.gov.ua/timeline/vnutrishno-peremishcheni-osobi.html.
И. Н. Стойков
Юрист и партнер, юридическая компания «Лекслайн»,
65012, город Одесса, ул. Малая Арнаутская, 4
СОСТОЯНИЕ СОБЛЮДЕНИЯ ОСНОВНЫХ ПРАВ И СВОБОД ГРАЖДАН НА ОККУПИРОВАННОЙ ТЕРРИТОРИИ УКРАИНЫ
Резюме. В статье исследуется состояние соблюдения основных прав и свобод граждан на оккупированных территориях Украины на основе проведенного анализа норм действующего законодательства Украины, которые призваны обеспечить защиту конституционных прав и свобод украинских граждан во время конфликта на Востоке Украины и на оккупированной территории Автономной Республики Крым. Состояние соблюдения основных прав и свобод граждан на оккупированных территориях Украины характеризуется также на основании собранных и полученных статистических данных от компетентных органов, которые являются распорядителями информации в сфере защиты прав и свобод граждан на оккупированных территориях Украины.
Состояние обеспечения прав и свобод граждан является важнейшим критерием оценки общего функционирования государства, свидетельствует о его демократическом (или недемократическом) характере. В Украине эта проблема приобретает чрезвычайно важное значение. Характеристика состояния обеспечения прав и свобод личности позволяет судить не только о действенности социальных институтов, но и об общем положении государства - политическом, военном и экономическом. Подтверждением этого, является сложность в эффективном обеспечении прав и свобод граждан, что привело к фактической невозможности развертывания полноценных, скоординированных действий органов и учреждений деятельность которых направленна на защиту прав и свобод граждан, что сопровождается кризисами во всех сферах общественной деятельности государства.
Ключевые слова: оккупация, права и свободы, состояние соблюдения прав и свобод.
I. N. Stoikov
Law Firm «LexLine»,
Malaya Arnautskaya st., 4, Odessa, 65012
CONDITION OF OBSERVANCE BASIC RIGHTS AND FREEDOMS CITIZENS IN THE OCCUPIED TERRITORY OF UKRAINE
Summary. The article is considered the condition of observance basic rights and freedoms citizens in the occupied territory of Ukraine, that based on an analysis of the norms of the current legislation of Ukraine, which are designed to protect the constitutional rights and freedoms of Ukrainian citizens during the conflict in the east of Ukraine and in the occupied territory of the Autonomous Republic of Crimea. The state of observance of the fundamental rights and freedoms of citizens in the occupied territories of Ukraine is also characterized on the basis of the collected and received statistical data from the competent authorities, which are managers of information in the field of the protection of the rights and freedoms of citizens in the occupied territories of Ukraine.
The state of ensuring the rights and freedoms of citizens is the most important criterion for assessing the overall functioning of the state, indicating its democratic (or undemocratic) character. In Ukraine, this problem becomes extremely important. The characteristic of the state of ensuring the rights and freedoms of the individual makes it possible to consider not only the effectiveness of social institutions, but also the general position of the state - political, military and economic. Proof of this is the difficulty in effectively ensuring the rights and freedoms of citizens, which has resulted in the actual impossibility of deploying full-fledged, coordinated actions of organs and institutions whose activities are aimed at protecting the rights and freedoms of citizens, which is accompanied by crises in all spheres of public activity of the state.
Літо – сезон безвідповідальності! Йдемо у відпустку правильно
Питання відпусток, на перший погляд, здавалося б доволі простим й однозначним – право на відпочинок декларує Конституція України, зазначаючи, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Проте чималий обсяг нормативно-правової бази, інколи суперечливі приписи окремих актів створюють плутанину як для самого працівника, так і для роботодавця.
Згідно з опитуванням порталу HeadHunter, більшість українців планують свою відпустку влітку. 72% респондентів наголосили, що цей сезон є найбільш типовим для відпочинку. 12% опитаних зазвичай відпочивають від роботи навесні, приблизно стільки ж (11%) – восени, і лише 5% беруть відпустку взимку.
Проте незалежно від того, на яку пору року ви запланували довгоочікуваний відпочинок, підготуватися до нього, зокрема юридично, слід заздалегідь, а допоможуть в цьому фахівці ЮК «LexLine».
Основні поради фахівців ЮК «LexLine»
Трохи юридичних нюансів
Право на відпустку гарантується усім працівникам Конституцією України та Кодексом законів про працю України від 10.12.71 р. (далі – КЗпП).
У цілому, керуючись нормами КЗпП (ст. 74КЗпП) та Закону України «Про відпустки» від 15.11.96 р. № 504/96-ВР (далі – Закон) щорічні відпустки можна поділити на основні та додаткові.
При цьому, кожний з видів відпусток має свій поділ та класифікацію, від чого й залежить їх тривалість.
Право на щорічну основну відпустку мають усі працівники, які працюють за трудовим договором, незалежно від того, ким є працівник — громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, працює він за основним місцем роботи чи за сумісництвом, а також від того, працює він у режимі повного, неповного чи скороченого робочого часу, і незалежно від статусу роботодавця. Гарантований мінімум, що має отримати кожен працівник — 24 календарних дні. Відпустка держслужбовців — 30 календарних днів, працівників освіти — до 56.
Щорічні додаткові відпустки можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо.
При цьому, існують певні обмеження – загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, – 69 календарних днів (ст. 10 Закону).
Щорічну відпустку можна поділити на частини. При цьому, обов'язково дотримуватись правила – основна безперервна частина відпустки повинна становити не менше 14 календарних днів.
Відпустка за свій рахунок
За бажанням працівника йому може бути надано відпустку без збереження заробітної плати. За цей час за ним зберігається місце роботи. Проте надання такої відпустки є правом, а не обов'язком роботодавця й ініціювання такої відпустки роботодавцем є порушенням. Разом з цим, існують випадки, коли відпустка без збереження заробітної плати надається за заявою працівника в обов'язковому порядку.
Відмова у наданні відпустки законна?
Якщо роботодавець необґрунтовано відмовляє працівнику в наданні належної йому відпустки це є прямим порушенням законодавства про працю. За таке порушення підприємство-роботодавця буде притягнено до фінансової відповідальності у вигляді штрафу у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (абзац восьмий ч. 2 ст. 265 КЗпП). На цьому наголошує Державна служба України з питань праці у листі від 25.01.2017 р. № 828/4.3/4.1-ДП-17.
Послідовність та планування відпустки
Після ознайомлення з юридичними аспектами, важливо дотриматися правильної послідовності.
Спочатку необхідно визначиться, за чий кошт ви підете у відпустку – власний чи компанії. Якщо це не раптова поїздка на кілька днів, а два тижні запланованого повноцінного відпочинку, доцільно використати щорічну оплачувану відпустку.
Першочерговим кроком є перевірка наявності Вашої відпустки у графіку відпусток. Потурбуйтеся про це заздалегідь, адже надалі у Вас буде додатковий безспірний аргумент та підстава для відпустки. Надалі Вам необхідно зробити мінімально – напишіть заяву на ім'я керівника компанії. Тоді не пізніше, ніж за три дні до початку відпочинку, вам виплатять відпускні.
Окрема порада від фахівців ЮК «LexLine» – якщо ви отримуєте погодинну оплату, врахуйте, що найвигідніше буде піти у відпустку в ті місяці, які містять більше робочих днів. Адже розрахунок відпускних провадять за календарними днями, а зарплати — за робочими.
Іншим, досі спірним та неоднозначним питанням є компенсація за невикористану відпустку при звільненні. Дана тема потребує детального висвітлення, котре буде надане фахівцями ЮК «LexLine» незабаром, проте зазначаємо головне – якщо працівник не встиг чи не мав бажання використати усі належні йому дні відпустки, йому виплачується грошова компенсація.
Заява про відпустку написана, відпускні виплачені, квитки на руках, справа за малим – попередьте клієнтів та контрагентів про заплановану відпустку та попросіть колег підстрахувати Вас, якщо Ви хочете насолоджуватися довгоочікуваним відпочинком, а не виконувати звичний обсяг справ при цьому будучи у законній відпустці!
Трудовий договір чи цивільно-правова угода. Практика застосування та як довести свою правоту
Відповідно до чинного законодавства виконання робіт, надання послуг фізичною особою може здійснюватися як на підставі трудового, так і цивільно-правового договору.
Основною відмінністю трудових договорів від цивільно-правового договору (ЦПД) є те, що перші регламентуються Кодексом законів про працю, а інші — Цивільним кодексом України (ЦКУ).
Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовий договір — це угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Дотримання внутрішнього трудового розпорядку означає, зокрема, що робочий час встановлюється не особою, яка за угодою має виконувати роботу, а роботодавцем (наприклад, охорона приміщення у дні та години, визначені роботодавцем із додержанням норм законодавства про працю щодо тривалості робочого часу).
Працівнику гарантуються заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо, до трудової книжки вноситься відповідний запис.
Загальне визначення ЦПД наведено у ст. 626 ЦКУ. Це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Найпоширенішими серед ЦПД є договори:
- на виконання робіт (договори підряду);
- на надання послуг.
За ЦПД підрядник на відміну від працівника не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує і виконує свою роботу. У трудовій книжці запис про виконання роботи за ЦПД не робиться.
(коментар до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду в рішенні від 10.08.2018 р. у справі№ 804/2857/18)
Суть справи. Підприємство уклало ЦПД із 32 особами. Вартість робіт за ЦПД установлювалася сторонами в додаткових угодах і фіксувалася в актах приймання-передачі робіт. Підприємство пояснило, що виникнення, зміна чи припинення відносин із фізособами, які залучалися для виконання певних робіт, передусім були зумовлені не примусом, а вільним волевиявленням обох сторін ЦПД. Факт виконання відповідних робіт із боку підрядника засвідчувався актами приймання-передачі наданих робіт. Факт оплати за виконані роботи — ПКО та ВКО, чеками про зняття готівки, відомостями на виплату грошей.
Однак результати перевірки Держпраці вказують на те, що укладені ЦПД мають ознаки трудових договорів. Проаналізувавши надані договори підряду, установлено, що зазначені в договорах послуги належать за КВЕД до постійного характеру виконання, тобто їх можуть виконувати лише штатні працівники, які пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці. Неприпустимо оформлювати ЦПД на виконання небезпечних робіт. Себто йдеться про підміну трудових договорів цивільно-правовими. Тож, Держпраці вважало, що фактично було допущено 32 працівників до роботи без укладення трудового договору, за що було застосовано штраф у розмірі 3574080,00 грн.
Своєю чергою, підприємство не погодилося з перекваліфікацією відносин із фізособами із цивільно-правових на трудові, тому оскаржило постанову Держпраці про накладення штрафу в суді.
Позиція суду. Держпраці не надано суду доказів щодо наявності законодавчо визначеної заборони підприємству укладати ЦПД із фізособами. Суд підтвердив ті самі аргументи, що наводило й підприємство, на користь того, що фактично було укладено ЦПД із фізособами.
Отже, суд дійшов такого висновку: сторони під час підписання цивільно-правових договорів підряду дійшли згоди щодо всіх його істотних умов, які не суперечать нормам чинного законодавства України, що відображено у відповідних договорах.
Згадав суд і про п. 11 Порядку № 295, у якому визначено права інспекторів праці під час здійснення інспекційних відвідувань, серед яких відсутні повноваження тлумачити на власний розсуд характер правовідносин між сторонами цивільно-правового договору.
До того ж суд зазначив, що жодних відомостей стосовно непогодження фізосіб з укладенням ЦПД в акті інспекційного відвідування не було вказано, пояснення від фізосіб не відбиралися. На підставі цього суд зробив висновок, що вказані договори укладено за вільним волевиявленням на розсуд сторін і погоджені ними.
Чинне законодавство України не містить обов'язкових приписів, у яких випадках сторони зобов'язані укладати трудові договори, а в яких — ЦПД на виконання певних робіт, тому сторони договору (роботодавець і працівник) вільні у своєму виборі щодо форми оформлення відносин, і на власний розсуд вправі визначати вид такого договору.
Тож, зобов'язати підприємство та фізособу укласти трудовий договір, коли між ними фактично існують відносини іншого характеру, або ж визнати наявний між ними договір недійсним не входить до компетенції органів Держпраці.
Як результат — суд скасував постанову Держпраці про накладання штрафу на підприємство.
Коментар. Указане судове рішення, з одного боку, варто долучити до когорти позитивної судової практики для підприємств, а з іншого — акцентувати увагу на певних моментах. Звісно, передусім ідеться про кваліфікацію відносин між фізособами та підприємствами: цивільно-правові вони чи все-таки трудові.
Підприємства під час укладання з фізособами на виконання робіт (надання послуг) ЦПД повинні врахувати такі 3 ключові позиції:
1. Уважно прописувати умови ЦПД, у яких не має бути жодного натяку на ознаки, притаманні трудовому договору. Зокрема це стосується предмета договору, обов'язків сторін, порядку приймання-здавання робіт (послуг) і розрахунку сторін. Пам'ятаймо, що предметом ЦПД повинні бути саме роботи (послуги) з указівкою на їх результат: «монтаж обладнання», «ремонт котлів опалення», «монтаж та заміна електромережі» і жодних згадок про наймання за професією.
У коментованому судовому рішенні Держпраці також зазначає, що неприпустимо оформлювати ЦПД на виконання небезпечних робіт. Проте підприємство врятувало від рішення суду визнати відносини трудовими відсутність достатньої доказової бази в Держпраці. На надано жодних документів, які б свідчили, що особи, які виконували роботи за ЦПД, проходили інструктажі або навчання з охорони праці як працівники підприємства. Не підтверджувалися факти забезпечення роботодавцем гарантій чи облаштування робочих місць як для працівників, що працюють у шкідливих або небезпечних умовах праці.
2. Доводи підприємства про наявність цивільно-правових відносин мають збігатися з поясненнями осіб. Під час інспекційного відвідування інспектори праці мають правонаодинці чи в присутності свідків ставити керівнику та/або працівникам об'єкта відвідування запитання щодо законодавства про працю, отримувати із цих запитань усні та/або письмові пояснення (пп. 3 п. 11 Порядку № 295). І якщо, наприклад, 32 особи підтвердять факти того, що виконують роботу позмінно, мають бригадира, щодня ведеться облік годин їх роботи представником підприємства, то арсенал аргументів Держпраці для визнання трудового договору зростає. Адже це свідчитиме про підміну трудових відносин укладанням ЦПД. Однак якщо уважно вчитатися в норму, то стосується вона саме працюючих осіб. Тому, по суті, інспектори праці не вповноважені розпитувати тих, хто виконує роботи за ЦПД, адже вони вільні у виконанні підрядних робіт, а інспекційне відвідування їх не стосується, оскільки вони не в трудових відносинах з об'єктом відвідування.
3. Підприємство має документально підтвердити, що приймається саме результат праці, як правило, актами приймання-передачі по завершенню робіт (загалом чи поетапно), а розрахунок здійснено саме за виконані роботи, що підтверджується або платіжними дорученнями, або касовими документами. Тобто не повинно бути жодних табелів обліку робочого часу, розрахунково-платіжних відомостей, що характерно для виплати заробітку працівникам.
Зокрема в постанові Апеляційного суду Вінницької області від 11.07.2018 р. у справі № 127/21595/16-ц зауважено: у договорі підряду не прописано, який саме результат повинен передати виконавець замовнику, не встановлено обсягу виконуваної роботи у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, а також не надано актів виконаних робіт. Ці моменти виявились аргументами для суду визнати відносини між особою та ФОПом трудовими.
До речі, форма акта інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юрособи (фізособи), що використовує найману працю, яка затверджена наказом Мінсоцполітики від 18.08.2017 р. № 1338, не містить положень, у яких інспектори праці вказують про перевірку умов ЦПД та їх виконання або невиконання. Єдине, що можна в них зазначити, так це наявність або відсутність трудового договору між особою та роботодавцем. Проте, як зауважив суд: чинне законодавство України не містить обов'язкових приписів, у яких випадках сторони зобов'язані укладати трудові договори, а в яких — ЦПД на виконання певних робіт. Тож, виходить, інспектори праці лише можуть навести факти, які вони виявили під час інспекційного відвідування, що можуть свідчити про наявність трудових відносин. Проте вирішити цю суперечку може лише суд.
Відкриття офісу LexLine
Співробітники юридичної компанії "LexLine" надають професійні послуги на ринку України з 2015 року.
Вже в 2018 році ЮК "LexLine" відкрила офіс в Одесі і готова представляти Ваші інтереси і працювати для Вас.
Зв'язатися з нашою компанією ви можете в розділі "Контакти". На даний момент, ЮК LexLine надає юридичні послуги за адресою вул. Мала Арнаутська, 4, місто Одеса, 65012.